Проаналізуйте розвиток Галицької землі в кінці ХІ – ХІІ ст.

У період феодальної роздробленості Русі другої половини ХІ-ХІІ ст. її південно-західні землі, що склали у подальшому територію сучасної України, перебували у складі переважно чотирьох головних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського та Галицько-Волинського. Закарпатська Русь ще з середини ХІ ст. була загарбана угорськими феодалами і возз’єдналася з іншими українськими землями лише у 1945 р.

Київ, хоч і залишався великим містом, центром князівства, але повністю втратив значення столиці Русі і часто переходив з рук до рук. Переяславське та Чернігівське князівства не мали провідної ролі у політичному житті українських земель.
Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон, досить віддалений від основних трас нападів кочівників, захищений від ворогів Карпатськими горами та лісами, розташований на схрещенні важливих торговельних шляхів між Сходом і Заходом.

Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25-ти наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Найвищої могутністі вона досягла за князюванням Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) . Він придушив опір місцевих бояр та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Серету, доходила до Чорного моря. Галицький князь послав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор “Слова о полку Ігоревім”: “Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота”.

По смерті Ярослава Осмомисла в Галичині спалахнула жорстока боротьба за престол, причому вже в цей час знову заявили про свою виняткову політичну силу галицькі бояри. Вони були найбільш свавільними, багатими й могутніми на всіх руських землях. На відміну від бояр в інших князівствах, які здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія розвинулася насамперед із місцевої племінної знаті. І свої маєтки вона дістала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, вже перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що добре вкорінилася й була готова обстоювати власні інтереси. Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але галицьке князівство наприкінці ХІІ ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу.

Волинський князь Роман Мстиславович у 1199 р. оволодів Галичем, об’єднав Галичину й Волинь, поклавши початок Галицько-Волинській державі. Спираючись на дрібне й середнє служиле боярство і городян, Роман приборкав боярську верхівку, розпочав процес централізації території краю. Зовнішня політика князя Романа полягала у значному розширенні своїх володінь як на заході, так і на сході. На початку ХІІІ ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результі чого все Поддніпров’я опинилося під його владою.

Очолюване Романом Мстиславичем Галицько-Волинське князівство стало важливим явищем в історії вітчизняного державотворення. Воно об’єднало майже всі українські землі (крім Чернігівщини) і на відміну від Київської Русі розвивалося на єдиній етнічно-українській основі. Однак трагічна смерть князя, який загинув у 1205 р. під час походу на Польщу, призвела до розпаду його держави.

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ століття. – Київ. – Либідь. – 1996. – с. 37-90.