Помогите найти басню!

ВІСЛЮК

Коли всесильний Зевс усесвіт заселяв

І тварі всякої заводив плем’я,

То і Віслюк тоді на світ постав.

Але чи з настрою, в мокву, чи у верем’я,

Чи Зевсу справ було тьма-тьменна

Все ж Громовержець сплохував:

Бо вдався наш Віслюк малим – не більше ґав –

Ніхто його сливе не примічав,

Хоч чванню будь-кому Віслюк не відступав.

Хотів би він зело повеличатись;

Та чим? Якщо зріст отакий

І в світі сором показатись.

Присікавсь до Юпітера Віслюк нудний

І зросту рослого молив у нього.

“Даруй, – говорить, – ну, чому я всім на посміх єсть?

А левам, барсам і слонам така скрізь честь;

Кругом, з великого і до малого,

Розмови всі лише про них;

А Віслюкам за що ти – стільки лих,

Що почестей їм ніяких,

Про нас – хоч би слівце від кого?

Якби я зросту хоч з теля собі нажив,

То пихи б з левів, барсів і слонів позбив

І весь би світ про мене говорив”.

Що день, то знову

Віслюк за Зевсом назирці ходив;

І до аж-аж вже так знудив,

Що, врешті, Віслюкову слізну мову

Почув-таки Зевес.

І став Віслюк наш бидло превелике;

Опріч, йому таке ще й горло дано дике,

Що мій вухатий Геркулес

Переполохав ліс увесь.

“Що то за звір? Якого роду?

Зубань? Рогаль? Хода його баска? ”

Ну, тільки і розмов, що все про Віслюка.

І чим закінчилось про цього верховоду?

Він славу ген бучну знайшов:

Віслюк мій дурістю в прислів’я увійшов

І вже на ньому возять воду.

—

У роді і в чинах високість прикраша;

Та сенс який у ній, якщо низька душа?

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

БРЕХУН

Вернувшись з мандрів з купою новин,

Якийсь-то пан, чи може й дворянин,

Із друзями, ішовши полем, серед мови,

Хваливсь про те, де він бував,

І до билиць геть небилиць без ліку лаштував.

“Ні, – каже, – що я там вздрівав,

Того вже не побачу більш, панове.

Що тут за край?

То холодно, то дуже жарко,

То сонце криється, то світить надто шпарко.

Отам-то справді рай!

Й згадаєш, втіх тобі до неба!

Ні шуб, ні свічки геть не треба:

Не знаєш вік, що ніцьку ніч є тінь,

І цілий божий рік зриш літню голубінь,

Ніхто там не саджає і не сіє;

А подивилися би, що там росте і зріє!

У Римі от, хоча б, я бачив огірок:

Їй-бо, ось образок!

Не стямлюсь я і по цю пору!

Чи вірите? Але він був аж з гору! ”

“Що за диковина! – один відповідав: –

На світі див отих розсіяно усюди;

Та їх не скрізь усякий примічав.

Ось зараз й ми йдемо зумлятись чуду,

Якого ти ніде, звичайно, не стрічав,

В тім сперечатись буду.

Чи бачиш через річку міст отий

Куди дорога нам? На вигляд він простий,

Та рисою чудною володіє:

Ані один Брехун по нім пройти не сміє:

До половини не пройде –

Провалиться і в воду упаде;

А хто не бреше, хай іде,

І може хоч в кареті він гриміти”. –

“А і яка у вас ріка? ” –

“Та не мілка.

Тож бачиш, друже мій, чого нема у світі!

Хоч рослий римський огірок, не спорю в тім,

Аж з гору, так здається, ти сказав об нім? ” –

“Гора хоч не гора, та справді буде з дім”. –

“Дійняти віри трудно!

Однак же, як не чудно,

А дивина і міст, що підемо по нім,

Що Брехуна ніяк не підіймає;

Ото пішли по мості напростець

І провалились з нього (це все місто знає)

Два журналісти і кравець.

То, звісно, огірок, що з дім був, укінець,

Це дивина, якщо те справедливо”. –

“Ну, не таке воно вже й диво;

Тут треба знати річ, як є:

Не думай, що усюди, як у нас, хороми;

У них у домі –

Як другий отуди зайде,

То встати-сісти двом немає де”.

“Хай так, та мушу я зізнати,

Що огірок той – диво є,

Раз в ньому можна вдвох сідати.

Та й міст який наш – диво тать! –

Брехун по нім лиш ступить кроків з п’ять,

Як зразу в воду!

Хоч римський твій і дивний огірок… ” –

“Послухай-но, – тут перервав дружок: –

Ніж нам іти на міст, шукаймо краще броду”.