Подскажите. Подскажите. Подскажите: "невіршований монолог з драматичного твору" Не более 3-х минут На укр-язе

3 минуты - это должен быть очень длинный монолог )))

Предлагаю ограничиться монологом Русалки из драмы Леси Украинки "Лісова пісня ".

Я не кохала? НІ, то ти забула,
яке повинно буть кохання справжнє!
Кохання - як вода, - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стріне холод -
стає мов камінь. От м о є кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зостріне іскру -
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить і кисне, як солома,
в воді холодній марної досади,
під пізніми дощами каяття.

Несомненная классика, реномированный автор, популярное произведение.
В 80-е этот отрывок разучивали к экзаменам в театральном.

Монолог Ребекки (роман Айвенго, Вальтер Скотт) .
Я — Ребекка, донька Ісаака з Йорка, дівчина з народу. Я поважаю працю, працьовитих людей, зневажаю пихатих ледацюг. Я відверта, моя душа щедра і відкрита, я вмію віддано кохати. Моїм коханням, на жаль, без взаємності, став син Седрика — юний лицар Айвенго. Він представник відомого всім і шанованого роду. Хто я порівняно з ним — дочка єврея Ісаака з Йорка, і він — Айвенго — людина найблагороднішої крові? Звісно, розраховувати мені на взаємність було безглуздо. За традиціями того часу він не міг зі мною одружитися, навіть якби захотів, і я в найкращому разі могла бути тільки коханкою цієї знатної людини. А для мене це принизливо.

Проте моїй родині заздрили. Мій батько був діловою людиною, він успішно вів свої справи, був багатим, і феодали, що нас оточували, йому та, очевидно, й мені заздрили. По-перше, мені всі казали, що я справжня красуня, мене кохав храмовник. По-друге, я мала неабиякі здібності — вміла зцілювати людей. Мені неважко було згадати уроки Міріам, найкращої лікарки мого народу, коли Айвенго потребував допомоги. І хоча розраховувати на взаємність з боку Айвенго мені не доводилось, моя родина піклувалася про нього. Ми подарували йому першокласного коня і міцні, красиві лицарські обладунки. Всім відомо, що гарний панцир коштував три або чотири хутори з усіма працівниками та начинням.

Тепер ви розумієте, чому мене вважали чаклункою. Це була заздрість обмежених людей. Вони не могли зцілювати, як це робила я. Мабуть, мій хист був справжнім дивом, і це диво дарував мені Бог. Що ж до Айвенго, він виявився Лицарем з великої літери. Колись я врятувала йому життя, а тепер він на добро вирішив відповісти добром.