Монолог из пьесы "Дачники" Горького на украинском

М. Горький. "Дачники". Монолог Варвары Михайловны (жены Басова).

Чомусь мені згадалася одна сумна пісенька... Її, бувало, співали прачки в закладі моєї матері... Я тоді була маленька, вчилася в гімназії. Пам'ятаю, прийдеш додому, пральня сповнена сірого, задушливого пара... у ньому колижаються напіводягнені жінки і неголосно, втомлено співають:
Ти, рідна моя матінка,
Пожалій мене, нещасну,
Важко мені у чужих людей,
У злій неволі серце висохло.
І я плакала, слухаючи цю пісню... Добре я жила тоді! Ці жінки любили мене... Пам'ятаю, вечорами, скінчивши працювати, вони сідали пити чай за великий, чисто вимитий стіл... і садили мене з собою, як рівну.
Моя мати все життя працювала... Яка вона добра була... яка весела! Її всі любили. Вона зробила мене освіченою... Як вона раділа, коли я скінчила гімназію! У той час вона вже не могла ходити у неї був ревматизм... Вмирала вона спокійно... і говорила мені: "не плач, Варя, нічого! Мені-пора... пожила, попрацювала, буде!" У її житті було більше сенсу, ніж у моєму. А ось мені-ніяково жити... Мені здається, що я зайшла в чужу сторону, до чужих людей і не розумію їх життя!.. Не розумію я цього нашого життя, життя культурних людей. Вона здається мені неміцною, нестійкою, поспішно зробленої на час, як робляться на ярмарках балагани... Це життя - точно лід над живими хвилями річки: він міцний, він блищить, але в ньому багато бруду... багато ганебного... нехороший... Коли я читаю чесні, сміливі книги, мені здається-сходить гаряче сонце правди... лід тане, оголюючи бруд всередині себе, і хвилі річки скоро зламають його, роздрібнять, віднесуть кудись...
Ходімо-но ми до річки. Ходімо! Все одно...

ГЕТЬ! КОЛОРАДЫ! вот и весь сках. я так орал помню на картофельной гряде.

Самой поискать лень ?
Или масла в башке не хвата сделать запрос в поисковике " Пьесы Горького на украинском" ?