"Военный коммунизм" (1918-1921) Производство, характер труда и распределение?

Основные элементы «военного коммунизма»
1)Нац-ция банков: 8 декабря 1917 года был принят Декрет СНК «Об упразднении Дворянского земельного банка и Крестьянского поземельного банка». @Этот день можно считать началом "военного коммунизма". Декретом «о национализации банков» от 14(27).12.17г банковское дело было объявлено гос. монополией. Нац-ция банков в декабре 1917 была подкреплена конфискацией денежных средств населения. Конфисковывалось всё: Для малых вкладов, оставшихся неконфискованными, была установлена норма получения денег со счетов не более 500 рублей в месяц.
2) Национализация промышленности
Сразу после Февроёй рев-ии из России побежали капиталисты и новая власть столкнулась с проблемой что делать с брошенными предприятиями? Начавшися как "усыновление" бесхозных предприятий, процесс постепенно превратился в национализацию.
Всего с ноября 1917 до марта 1918, национализировано 836 пром. предприятий К осени 1918 в руках государства было 9542 предприятия. Вся собственность национ-лась методом безвозмездной конфискации. К апрелю 1919 года практически все крупные предприятия были национализированы. К началу 1920 года была национализирована и средняя промышленность, введено жёсткое центр-нное упр-ние производствами. Для упр-ния национ-ной промышленностью был создан Высший совет народного хозяйства.
3) Принудительная трудовая повинность
Была введена принудительная трудовая повинность, сначала для «нетрудовых классов» . Принятый 10.12.1918г кодекс законов о труде установил трудовую повинность для всех граждан РСФСР. Декретами, принятыми СНК 12.03.19 и 27.03.20г. г. запрещался самовольный переход на новую работу и прогулы, устанавливалась суровая дисциплина на предприятиях. Широко распр=лась также система добровольного труда в виде неопл-ых «субботников» и тд
В начале 1920 года, в условиях, когда демобилизация высвободившихся частей РККА представлялась преждевременной, нек/рые армии были преобразованы в трудовые, сохранявшие военную орг-цию, дисциплину, но работавшие в нар хоз-ве.
4) Продовольственная диктатура Были продолжены хлебная монополия, предложенная Временным пр-ом. Так 09.05.18 выходит Декрет, подтверждающий это положение и запрещающий частную торговлю хлебом. 13.05.18 г. декретом ВЦИК и СНК «О предоставлении наркому продовольствия чрезвычайных полномочий по борьбе с деревенской буржуазией, укрывающей хлеб.» , были устан-ны осн-ные положения прод-нной дик-ры. Её цельзаключалась в централизованной заготовке и распределении продовольствия, подавлении сопротивления кулаков и борьбе с мешочничеством. Наркомпрод получил неограниченные полномочия при заготовке продуктов питания. На основании декрета от 13.05.18 г. ВЦИК установил нормы душевого потребления для крестьян — 12 пудов зерна, 1 пуд крупы и т. д -равные нормам введенным Временным прав-вом в 1917 г. Весь хлеб, превышающий эти нормы, должен был перед-ся в распоряжение гос-ва по устан-ным им же ценам. В связи с введением прод. диктатуры в мае-июне 1918 г. была создана Продовольственно-реквизиционная армия Наркомпрода РСФСР, состоящая из вооруженных продотрядов.
27.07.18г. Наркомпрод принял указ о введении повсеместного классового прод. пайка с делением на 4 категории; 1)все работающие в особо тяж-х условиях; кормящие грудью матери до 1го года ребенка и кормилицы; беременные с 5го месяца 2)все работающие на тяжелых работах, но в обычных условиях; женщины-хозяйки не менее 4х человек и дети от 3х до 14лет; нетрудосп/ные 1й категории-иждивенцы 3) все рабочие занятые на легких работах; женщины хозяйки с семьей до 3-х человек; дети до 3-х лет и подростки 14-17лет; все учащиеся старше 14лет; б/работные сост/щие на учете на бирже; пенсионеры, инвалиды и прочие нетрудоспособные 1й и 2й категории на иждивении 4) все лица мужского и женского пола получ/щие доход от чужого труда; лица своб/ных профессий, их семьи не сост/щие на общественной службе; лица неопределенных занятий и все прочее население не поименованное выше.
Объем выд-го дел-ся на группы как 4

Відкриття в Києві Музею совєтської окупації викликало бурхливу реакцію проросійських сил в засобах масової інформації України і не тільки. Тим самим п’ята колона Російської Федерації, по-перше, в черговий раз продемонструвала свою чисельність і агресивність, а по-друге – мимоволі проговорилася, що ототожнює термін "совєтська окупація" з терміном "російська окупація". Водночас кидається у вічі кричуща некомпетентність дискутантів у предметі дискусії. Тому пригадаємо кілька хрестоматійних істин. Термін "окупація" належить міжнародному праву, зокрема його невід'ємній частині – міжнародному гуманітарному праву. Правовий режим окупованих під час війни територій регулюється четвертою Гаазькою конвенцією 1907 року і четвертою Женевською конвенцією від 12 серпня 1949 року про захист цивільного населення під час війни. В четвертій Гаазькій конвенції подано визначення окупованої території і розкрито характер влади армії, яка цю територію окупувала. В ній сказано, що "територія визнається зайнятою, якщо вона дійсно перебуває під владою ворожої армії", і що "зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в стані проявляти свою діяльність" (ст. 42). Таким чином, окупованою визнається тільки територія, в межах якої опір зломлено. В ст. 43 тієї ж Конвенції підкреслено, що влада окупанта є фактичною владою, тобто не означає переходу суверенітету до окупанта й набуття ним права володіння окупованою територією. А тепер від права перейдемо до історії українсько-російських відносин у недалекому ХХ столітті. А вони склалися так, що двічі за минуле століття російські війська окуповували державну територію українського народу. Як ми знаємо, у лютому 1917 року в ході розпаду Російської імперії і внаслідок реалізації невід'ємного права нації на самовизначення та утворення власної національної держави на своїх етнічних землях, український народ відновив знищену московськими царями та російськими імператорами Українську державу і повернув собі узурповану урядами білої Росії владу на своїй землі. Незважаючи на численні перепони з боку російського Тимчасового, а за ним і Совєтського уряду (Совнаркому), процес відбудови Української Держави повільно, але неухильно рухався вперед. Позиція Леніна щодо ліквідації незалежності України була чітко визначена ще до підписання мирного договору. Секретар Російської мирної делегації на переговорах у Бересті шифрограмою передавав: „Товарищам Кузьмину и Рейзону. Передаю Вам ответ, полученый мною для Вас от Ленина: Совет Комисаров советует не поддаваться на провокации Киевской Рады, не верить ей, действовать вооруженно, организовано и наиболее решительно против Румынского контрреволюционного командования, против калединцев и пособников Киевской Рады”. („Переписка Ленина и Троцкого”. - Лондон-Париж, 1965 г. Т 1. с. 8.). 3 березня 1918 року в м. Бресті Російська радянська республіка підписала мирний договір з державами Четвертного союзу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Німеччиною і Туреччиною. Згідно з умовами договору, Росія зрікалася свого суверенітету над Україною, Польщею, Фінляндією і країнами Балтії. Вона зобов’язувалася "не втручатися у внутрішні відносини цих країв". Щодо України, стаття 6. Договору зобов’язувала Росію "негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та державами Четвертного союзу". Водночас українська територія мала бути очищена "від російських військ і російської Червоної гвардії". Крім того, Росія зобов’язувалася припинити всяку агітацію чи пропаганду проти уряду або публічних установ УНР. Таким чином, Брестський договір надав Україні визнання її самостійності з боку Росії, зафіксоване перед третьою стороною й у формі міжнародного зобов’язання. Про це свідчить визнання Української Народної Республіки повноправним суб’єктом міжна