нужно сочинение на укр. языке на тему "Поразка - це наука. Ніяка перемога так не вчить. "

Умберто Еко стверджував, що історія — це наше дитинство, до якого час від часу варто повертатися за анамнезом, а історичний роман повинен не лише простежувати в минулому причини того, що сталося в майбутньому, але й накреслювати шляхи, якими причини поволі просувалися до своїх наслідків. Отже, для того, щоб зрозуміти проблеми українського сьогодення, нам треба звернутися до історії української державності і там шукати витоки сучасних проблем. Саме з цією метою і досліджує події часів Гетьманщини Ліна Костенко у своєму романі у віршах "Берестечко". Світлана Барабаш стверджує, що цей твір — унікальне явище в українському культурному просторі, адже він належить одночасно філологам, історикам, філософам, психологам і всім читачам водночас.
"Історія так настирно просилася в її сни, так голосно говорили мертві у цих болісних сеансах пам'яті, що витримати волання мертвих про озвучування їхніх зневажених домагань у свідомості було несила, — так описує Микола Жулинський процес створення роману. — ...їхні голоси, їхній біль і печальна безнадійність жалять душу поетеси, і вона викликає ночами ці голоси образним словом, яке вона пошле "меж люди" в надії звільнитися від цього тихого чи німого крику пораненого в генетичне серце українського етносу".
Твір Ліни Костенко написаний ще в 1966—67 роках "в шухляду", а згодом не раз дописувався в 70-х, 80-х, 90-х роках і частково друкувався в різних періодичних виданнях. На фундаменті "Берестечка" постав інший — вершинний великий історичний ліро-епічний твір Ліни Костенко "Маруся Чурай", який побачив світ раніше. Може, тому і не отримало "Берестечко" належної йому уваги і слави, адже вийшло окремою книжкою аж у 1999 році.
У радянські часи, коли твори українських істориків (Михайла Грушевського, Миколи Костомарова та інших) були недоступні для загалу, їх замінили історичні романи: саме вони формували в народу уявлення про події української минувшини. Василь Марко зазначає, що українській історичній романістиці другої половини XX століття притаманне урізноманітнення структурно-композиційного і викладово-стильового діапазону; можемо спостерігати тенденцію до "індивідуалізації" творів через жанровизначення; до прочитання і моделювання історії з морально-психологічних позицій; відзначаємо посилену увагу до глибоких процесів внутрішнього, духовного життя людини, до просторової обмеженості, до монтажності, мозаїчності композиції. Автори прагнуть проникнути в особистісний світ людей, тому використовують внутрішні монологи, внутрішнє діалогізоване мовлення, засоби вираження "потоку свідомості", ліричні відступи, філософські роздуми, ремарки, репліки-пояснення. Все це притаманне і твору Ліни Костенко.
"Берестечко" має тісний зв'язок з іншим видатним твором українського письменства — романом Павла Загребельного "Я, Богдан", який вийшов у світ в 1983 році, і став дійсно подією в літературному житті того часу. З одного боку, він вписувався в канони соціалістичного реалізму: на догоду радянському керівництву автор оспівував прагнення Богдана Хмельницького приєднатись до Росії, з іншого — твір мав ознаки модерністського твору. Романи подібні не лише темами, образними системами і проблематикою, а навіть підзаголовками: твір Павла Загребельного має підзаголовок "Сповідь у славі" на противагу "Берестечку", яке вважають "Сповіддю в ганьбі". Василь Марко стверджує, що ліричній прозі того періоду загалом притаманні сповідальні інтонації, що було виявом особистісного ставлення автора до світу.
У "Берестечку" відсутній наскрізний сюжет, він фрагментарний; твір належить до жанру так званого гомоцентричного роману, в якому події відтворюються не в традиційній епічній відстороненості, а з акцентом на суб'єктивному сприйнятті героїв. Оповідь ведеться від першої особи, як роздум, спогад, сповідь гетьмана, який болісно переживає поразку. Подібні прийоми використовує і Павло Загребельний: наскрізний внутрішній монолог, не строго хронологічний виклад подій, а вільний рух в часі, спогади в спогадах, одверта полеміка...