Не оставляйте на потом дела,Не прячьте в стол написанные письма,Не хороните в ящике столаКому-то адресованные мысли.

но не полное... середина и окончание....

замечательно . Юлечка .

все Лина Костенко. Ну и еще один-на закуску Коли я буду навіть сивою,і життя моє піде мрякою,а для тебе буду красивою,а для когось, може, й ніякою.А для когось лихою, впертою,ще для когось відьмою, коброю.А між іншим, якщо відверто,то була я дурною і доброю.Безборонною, несинхронноюні з теоріями, ні з практиками.і боліла в мене іроніявсіма ліктиками й галактиками.І не знало міщанське кодло,коли я захлиналась лихом,що душа між люди виходилазабинтована білим сміхом.І в житті, як на полі мінному,я просила в цьому сторіччіхоч би той магазинний мінімум:— Люди, будьте взаємно ввічливі! —і якби на те моя воля,написала б я скрізь курсивами:— Так багато на світі горя,люди, будьте взаємно красивими!

Я хочу знати, любиш ти мене,чи це вже сон, який уже не сниться?Моєї долі пекло потайне,моя сама від себе таємниця!Чи ти за мене душу віддаси,чи розміняєш суєтно і дрібно?Краса – і тільки, трішечки краси,душі нічого більше не потрібно.Чи, може, в цім калейдоскопі літ,де все нещадно звичне і щоденне,ти просто мені дивишся усліді трохи любиш сни свої про мене?

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути я ще ніколи не пилаТакої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги.Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не вірші, А квіти, кинуті тобі.

Очима ти сказав мені: люблю. Душа складала свій тяжкий екзамен. Мов тихий дзвін гірського кришталю, несказане лишилось несказанним. Життя ішло, минуло той перон. гукала тиша рупором вокзальним. Багато слів написано пером. Несказане лишилось несказанним. Світали ночі, вечоріли дні. Не раз хитнула доля терезами. Слова як сонце сходили в мені. Несказане лишилось несказанним.

как сильно . и будто мои переживания чувствую . . Танюша . я тебе очень благодарна. великолепные оба . сильные. и голос ее слышу