о чем говориться в творе Василя Стефанника "Камінній хрест"?

Новела "Камінний хрест" присвячена еміграції західноукраїнського селянства за океан. Гонить селян з рідного дому, батьківської землі голод, гонять безземелля і податки, і люди їдуть в світ, сподіваючись на чужині кращої долі. Вразливе серце письменника обливалось кров'ю від болю за селян-емігрантів, їхню тугу за рідною землею він відчував, як свою. Страшні картини на Краківському вокзалі, де тяжко поневірялись його земляки, ятрили душу. Проводжаючи знедолених, Стефаник переживав разом з ними біль розлуки з батьківщиною. Його мучили їхні муки і страждання, і з цих мук народилась прекрасна і трагічна новела "Камінний хрест".' Сама назва твору говорить про щось важке, похоронне, а потім розкривається в тексті як символ тяжкої долі українського селянина-бідняка. Новела була справжнім пам'ятником тим нещасним, доведеним до відчаю людям, які вирушали в чужі краї в надії знайти там землю, роботу, хліб.

Головний герой новели — літній селянин-бідняк Іван Дідух. Після повернення з війська додому Іван не застав батьків живими. Вони померли, залишивши йому в спадок хатчину і шматок поля на горбі, що було найгіршим у всьому селі. Вся сила селянина пішла на те поле. Він щедро поливав його своїм потом, на ньому скалічів, постарів. Письменник детально зображає ту спільну з конем важку роботу Дідуха на піскуватому горбі, ті надлюдські зусилля чоловіка зробити горб родючим. Зусилля Івана були навіть більші, ніж у коня, бо коли кінь уже не міг підніматись по схилу горба, то селянин мішками виносив гній нагору. Така праця забрала всі сили і здоров'я, витіснила з душі інші прагнення й почуття. З ранку до пізньої ночі була лише важка, безпросвітня праця заради шматка хліба. А на старість сини і жінка змусили продати те поле, щоб поїхати на пошуки кращої долі.

Автор глибоко розкриває безмірне горе селянина, який перестав бути ґаздою. Нема вже в нього хати, нема піщаного горба, а попереду невідома і страшна чужина. Дідух не тішить себе ілюзіями, для нього чужа земля асоціюється з могилою.

Тому як перед смертю прощається Іван з дружиною, сусідами, селом. Заживо ховаючи себе, Дідух уже собі на своїм горбі "хресток камінний поклав", як покійникові, щоб пам'ять якась про нього залишилась в односельчан. Він просить людей доглядати той хрест, а минаючи його, згадувати про нього, Івана.