яке можна придумати обрамлення до цього твору?

...Жорстоке плем’я весів викрало князівну
степів Дану, струнку полянку з очима
кольору весняного неба. Довго умовляв її
стати йому за дружину вождь весів Ятага,
та марно. Вільна, як степовий вітер, світла
і чиста, наче роса на калині, Дана кохала
мужнього князя Хорива і від нього чекала
сина. Життям своїм поклялася князівна
ще не народженій крихітці: «Славуто,
дитя моє! Нехай загинемо удвох
втікаючи, але не можу, щоб народився ти
рабом на чужій землі, не знавши
батьківщини і роду свого... »
Дев’ять днів і дев’ять ночей утікала
болотами Дана, доки відчула за спиною
хиже дихання. Дикий регіт розлігся над
болотом. Бо втішався Ятага, намотуючи
довгі дівочі коси на волосату лапу.
Зойкнула Дана і упала обличчям у драгву.
Захиталося болото, немов проломилися
його глибини, і поглинуло в себе дівчину.
Скрикнув Ятага і вкляк — замість дівочої
коси в його лаписьках пручалася молода
береза. А з-під коріння забила дзвінка і
нестримна вода, зануртувала
водоспадом, засміялася кольорами
веселки. То прагнув неба, волі і простору
не знищений і лагідний син непокірної
Дани! Позеленів од люті Ятага і впав у
болото миршавим мохом.
Схилилося до живої води березове гілля.
А Славута, з кожною хвилиною
набираючи дедалі дужчої сили,
обціловував затверділе коріння мамине,
прощався. А потім полинув через ліси у
широкий світ, несучи в собі красу матері...
Кажуть, коли ревуча хвиля принесла в
степи звістку про смерть Дани,
закам’яніло від горя серце мужнього
воїна Хорива, а з ним і його братів Кия і
Щека. Й усі вони стали горами.. . І втопили
сльозисвої в Дніпро вірні подруги Дани —
Десна і Либідь. Особливо сумувала
остання, поки й захиріла зовсім через
тисячу літ.. .