Основні проблеми громадянської творчості Д. Павличка. Помогите ответить.

Думаю главной проблемой творческой деятельности Павлычка была несвобода этого самого творчества. Павлычка в последний год советской власти нам преподносили скорее всего иначе, чем вам сейчас. Тогда упор был на прославление в его стихах партии, ленина и прочей коммунистической атрибутики. Но явно что он был раб системы, тогда все так писали, чтобы пользоваться всеми привилегиями и не загреметь в диссиденты. Тогда я думала, что Павлычко - как Тычина, "в полі трактор дир-дир-дир.. " и т. д. Но они оба писали помимо агиток и много хорошего, но тогда - все больше лирику. Из современного - у Павлычка мне нравится стих
Не сваріться на Москву і Клязьму,
Не шукайте капосних ж/и/ді/в,
Україна гине від маразму
Від амбіцій вицвілих вождів!
Від розколу духу на вершині,
І від рабства скривленого пня,
І від тої золотої скрині,
Де лайно збирає комашня.
Розірвали, розтерзали мрію,
Кинули як здобич коршака.. .
Боже, я тебе не розумію, де твоя караюча рука?
Україно, ось вони, найвищі , змайстрували вже тобі труну... .
Все продумали, щоб ти не встала, як прокинешся,
а ти живи,
Будь неподоланна і зухвала,
Роздави гидкий клубок черви. .
Д Павличко 10.09.2008

Непохоже на стихи советского периода, правда)))

Вот переписать тяжело, но возможно :
XX століття виходить на останню пряму. З карти планети майже щезли «білі плями» , з'явилися чорні знаки екологічного безглуздя. Амазонія — легені Землі — в сухотах. Аральське море дихає соляними суховіями. Чорнозем стомився. Меншає озону в атмосфері, більшає сум'яття в душі. Вмирають річки, народжуються легенди — про космічний родовід людства, про безсмертя духу, гарантоване всім. Розшифровано формулу ДНК, формулу гармонії людини і природи втрачено. Романтика космічних польотів спріснявіла, над глибинами людського єства розкошують екстрасенси.

Видобуто енергію атома, зневажено енергію сумління. Черговий міф НТР розвіяно над Прип'яттю.

Сучасник торопіє, перечитуючи історію століття, вслухаючись у скрегіт понять, стиснутих в єдиному просторі й часі. Потрібна воля і правда. Не для поганьблення чи хвали, а для руху вперед крізь твані напівістин, румовища суперечностей. Потрібна ясність думки і твердість духу, аби відробити свою частку історії й не знікчемніти в егоїстичному безсиллі. Бо як би не картало чи підносило себе людство, воно хоче жити, а значить — мати майбутнє.

Понад усі науково-практичні дива, явлені вікові, що відходить, — потрібне гуманістичне осердя, доцентрова сила соціальної правди і волі, яка злютує в розумну цілість усі відкриття і звершення. Це і передовсім це буде дорогоцінною спадщиною, що її лишить XX століття прийдешньому. Тільки непохитна сила людського духу, здатного навести лад у самому собі і наокіл себе, побороти лжу й відстояти справедливість, може бути спадком, якого не торкнеться тлінь.

Час енциклопедистів минув, час універсальної особистості, провіщеної філософією комунізму, попереду. Справдешня універсальність — не в кількості освоєних фахових сфер, а в універсальному прояві людинолюбного, історично стверджувального духу. Мабуть, це те, що ми найбільше цінуємо в таланті або й над талант, те, що входить в ноосферу невловимою матерією моральності буття, гармонізує це буття і надає йому смислу.

Кажемо — Ленін, і думаємо насамперед про це. Кажемо — Вернадський, і думаємо про це. Дивимося на обеліски — і думаємо про це. Згадаймо тисячі й мільйони непримітних доль, якими країна підводилася з воєнних руш і прозрівала суперечності сталінської доби, не впадаючи у розпач та зневіру, — і ми зрозуміємо, що думаємо про те саме. Кожна чесна людина має тут свій ужинок.

Та незрідка, — особливо в мистецтві,— гуманістична мобілізованість є не тільки моральним підґрунтям роботи, а й її соціально-філософською метою. Вона спонукає митця продиратися крізь найгостріші суперечності і тим доводить і міць свою, і справдешність.

Так огир чекає на сміливця, щедро задобрена сокира кличе майстра до дерева, а скрипка — до мелодії. Кожне розумне знаряддя потребує застосування. І коли духовно-інтелектуальна змога людини XX століття справді є таким знаряддям у творенні історії, вона теж кличе своїх майстрів до прямого діла. Не десь і колись, у якомусь архімудрому суспільстві, а тут і тепер вона прагне явити свою дієвість і являє її, виступаючи вже не лише природним джерелом творчості, а й великою — на все життя — темою.

Боротьба з ентропією духу, розгубленістю й безсиллям, епічний прорив до нового розуміння світу крізь товщу його проблем і парадоксів, звершення богів в ім'я істинно людської сутності, розвінчання міфів і напівправд задля гуманізації поступу — ось що значить ця невичерпна тема, яка в одній фразі звучить так: «Людино — ти можеш!» . Близько сорока років творчого життя віддав їй Дмитро Павличко — поет, філософ, Майстер Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській роди­ні. Точніше — десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні картоплі — звичайний епізод хліборобського щодення.