Помогите, пожалуйста, найти стихотворение про армянский язык!

Осип Мандельштам

Армения (отрывок)

Как люб мне язык твой зловещий,
Твои молодые гроба,
Где буквы -- кузнечные клещи,
И каждое слово -- скоба ...

***

Колючая речь араратской долины --
Дикая кошка -- армянская речь --
Хищный язык городов глинобитных --
Речь голодающих кирпичей!

А близорукое шахское небо --
Слепорожденная бирюза --
Все не прочтет пустотелую книгу
Черною кровью запекшихся глин.

Октябрь 1930, Тифлис

***

Дикая кошка — армянская речь —
Мучит меня и царапает ухо.
Хоть на постели горбатой прилечь:
О, лихорадка, о, злая моруха!

Падают вниз с потолка светляки,
Ползают мухи по липкой простыне,
И маршируют повзводно полки
Птиц голенастых по жёлтой равнине.

Страшен чиновник — лицо как тюфяк,
Нету его ни жалчей, ни нелепей,
Командированный — мать твою так! —
Без подорожной в армянские степи.

Пропадом ты пропади, говорят,
Сгинь ты навек, чтоб ни слуху, ни духу, —
Старый повытчик, награбив деньжат,
Бывший гвардеец, замыв оплеуху.

Грянет ли в двери знакомое: — Ба!
Ты ли, дружище, — какая издёвка!
Долго ль ещё нам ходить по гроба́,
Как по грибы деревенская девка?. .

Были мы люди, а стали — людьё,
И суждено — по какому разряду? —
Нам роковое в груди колотьё
Да эрзерумская кисть винограду.

Ноябрь 1930, Тифлис

AY ISIGI

I

Ben uzaklardan beklerdim,
Sayarak günlerimi.
Bu gece penceremden düsenay isiginda,
Birden yanibasimda buldum
Bir agaç gibi çiçeklenmis
Anladim almis yürümüs
Sarmis bu sevda içimi

II

Gece yarisi elbiselerim,
Ayakkabilarim üstüne
Düsen ay isigi,
Insan Böyle mi olur
Sevdaya tutuldu mu?

Bütün eski kitaplari okudum,
Yaslanmis güzellere sordum,
Mutluluk bu mu?

Ama bu sarisin
Ötekine hiç benzemiyor.
Ah, daha yeni yeni anladim
O küçük elleri, gülen gözleriyle
Beni bu kadar seviyor...

Kalmadi baska korkum
Düsünmeden eline biraktim kendimi
Bütün dostlarim söylüyor
Bu sefer mutlaka tutuldum

III

O yanindan döndügüm, gece yarilari
Güler, konusurdum, kendi kendime
Tutmasam, kucaklayabilirdim agaçlari.
Kimbilir, gelen geçen,
Görünce ne derdi halime

Sizin de, sevistiginiz, kardesler
Mevsim bahara rastlarsa
Benim canim açilmak isterdi
Mutlaka bir baskasina
Öperdim evde ilk karsima çikani.

Uzakta, simdi çol uzakta...
O nar tanesinden taze
Kustüyünden hafif geceler
Kalbim ümit içinde yüzer
Dünyam yikanir ay isiklariyla...

Necati Cumali

Цавет Танем

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!. . Який палючий вітер!. .
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!. .
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди.. .
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!. . Як шарпає той вітер!. .
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!. .
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!. .
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!» -– як кажуть,
прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

Ліна Костенко