Чого навчає нас історична повість І. Франка "Захар Беркут" ?

У повісті розповідається про події XIII ст. серед Карпатських гір У квітучій долині, де лежить мальовниче село Тухля. Жителі його становлять дружну громаду миролюбних трудівників. На чолі громади стоїть Захар Беркут — вже старий мудрий чоловік.

Громада живе вільним, незалежним життям, але ось у долині з’являється боярин Тугар Вовк, який прагне підкорити тухольців своїй владі. Але ті не хочуть підпорюватись та стають на оборону своїх прав. Громада вирішує вигнати Тугара Вовка з Тухольщини.

На Руську землю в цей час вдираються монгольські полчища. Ось вони вже підступили до Карпат. Підступний боярин вступає в змову з монголами, щоб вони допомогли йому підкорити волелюбну громаду. За це він обіцяє провести ворогів через гори.

Разом з боярином у монгольський табір потрапила і його донька Мирослава, яка, на відміну від батька, пройнялася глибокою повагою до тухольців та покохала молодшого сина Захара Беркута — Максима.

Під час першого бою з монголами частину юнаків було перебито, а Максима взяли у полон.

Захарові Беркуту наснився дивний сон. <...> "Здавалось йому, немов нині їх щорічне свято Сторожа (назва великого кам’яного стовпа-вартового), і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата в вінках, молодці з музикою, всі в празничних строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі почуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що таке. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і він сам робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього". <...>

Захар Беркут намагався зрозуміти значення свого сну, але то було важко. Однак швидко його передчуття справдились. Батько дізнається, що разом з іншими юнаками загинув його син. Він збирає всю громаду, щоб вирішити, як протистояти монголам. Він пропонує людям не просто відбити ворога від своєї Тухольщини, а й взагалі знищити. Однак як це зробити, ніхто не знає.

До тухольців прибула підмога з інших громад.

Раптом з’являється якийсь незнайомий вершник, якого спочатку прийняли за монгола. Але це виявилася Мирослава, дочка Тугара Вовка. Вона повідомила, що її батько зрадив батьківщину, тому вона відмовляється від нього. Дівчина просить Захара Беркута вважати її своєю дочкою та розповідає, що Максим не вбитий, а знаходиться в полоні. Мирослава привезла від нього звістку, а також складений ним план перемоги над монголами. Громада має пропустити ворога у долину і знищити тут. Люди підтримують пропозицію Максима.

Скоро на селі піднімається гамір. На вози вантажиться все добро, люди покидають свої домівки, виводять худобу. <...> "Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури". <...>

Скоро картина змінилася — то в долину, немов повінь, почали валити монголи, попереду яких їхали Бурунда-бегадир та Тугар Вовк. Вони помітили, що в селі нікого немає, та розлютилися. Побачивши, що село стоїть пусткою, монголи поспішили до виходу з долини, але вже біля самого "вивозу" на них посипалося каміння. <...