Методологическая база современной психологии

На основі сучасних філософсько-світоглядних концепцій та завдяки уведенню категорії „справа життя” вимальовуються дві загальні теоретичні і практичні парадигми, з яких випливають дві відповідні методології життєвого шляху людини і суспільства . Перший шлях – спрямування лише „на себе”, на власні фізіологічні, матеріальні потреби комфортного існування, відсторонення від моральних, духовних цінностей, де основним психологічним орієнтиром є почуття задоволення. Оскільки такий життєвий шлях більше зорієнтований на діяльнісну теоретико-методологічну базу, визначимо його як „життя – діяльність”.
Другий шлях спрямований на опанування смислу та здійснення справи життя, постійну самоактуалізацію, долання перешкод, вирішення психологічних і життєвих проблем, де основним психологічним орієнтиром є почуття страху, пов’язане з опрацюванням відповідного „масиву страждань”, розвитком та працею душі. Оскільки такий шлях більше зорієнтований на вчинкову теоретико-методологічну базу, то визначимо його як „життя – вчинок”.
спішне вирішення цієї життєписної проблеми великою мірою залежить від створення відповідної теоретико-методологічної концепції життя людини, спрямованої на виконання її вищого призначення, яку ми назвали „справа життя”. З метою теоретико-методологічного поєднання вищого призначення, яке має духовне походження, є об’єктивним і належить „Іншому”, з психікою і життям, що належать людині, нами було уведено категорію „справа життя” як його суб’єкт, що системно структурується на психологічному, життєвому і духовному рівнях . Ця концепція базується на загально-світоглядних уявленнях про нестабільність сучасного світу І. Пригожина
У найширшому окресленні теоретико-методологічні обриси „справи життя” починають проявлятись у контексті „філософії нестабільності” через взаємини феноменів „нестабільність” і „детермінізм”, „хаос” і „порядок” (за І. Пригожиним [12; 13]). Тут розглядаються два способи бачення універсуму: як зовнішнього світу у вигляді регульованого автомата у нескінченному русі та як внутрішнього світу людини, що упродовж всього життя продукує творчі імпульси і наповнює універсам духовним продуктом. Сьогодні спостерігається зближення і поєднання цих світів, що є однією з найважливіших культурних подій нашого часу. Завдяки такому „поєднанню непоєднуваного” вимальовуються контури нової психосоціальної раціональності, що визначаються категоріальним форматом „справа життя” із вчинковим змістом
Нестабільність ніби пронизує універсум, забезпечуючи на різних рівнях різний хід подій. У одному випадку, коли середовище однорідне, нестабільність призводить до утворення складних структур, в іншому - до їх руйнування. Тут можна бачити вже згадані два шляхи подальшого розвитку людства – „життя – діяльність” і „життя – вчинок”. Саморозвиток і виживання відбувається за рахунок вилучення нежиттєздатних форм, що має вигляд опрацювання „дефектів” життя у вигляді содіяного. В результаті виникають рушійні механізми (за І. Пригожиним це дивні атрактори) , коли людина стає здатною творити духовний продукт задля наповнення ним універсуму, що і є її вищим призначенням. У наших емпіричних і практичних дослідженнях психосоціальний механізм нового спілкування людини з природою у нестабільному середовищі був зафіксовані двічі – на локальному рівні у вигляді явища „духовно-природної психотерапії”