Палестинська проблема
Ідея створення національного осередку євреїв була висунута австрійським журналістом Герцлем у середині XIX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. ця ідея отримала обґрунтування. Вирішено було на території Палестини створити єврейську державу. На цю територію площею 25 тис. кв. км планували переселити 10 млн євреїв з усього світу. Спочатку сіоністи запропонували турецькому султану, під владою якого знаходилась Палестина, продати цю територію, але він відмовився. Незважаючи на це, єврейське населення почало таємне переселення у Палестину, де створювало замкнуті общини, які займалися натуральним господарством.
У 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв. Замкнутість єврейських общин призвела до ворожнечі з місцевим арабським населенням. Під час Першої світової війни султан почав проводити виселення єврейського населення, звинувативши останніх у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія та Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій давалася згода на повернення частини євреїв на їх історичну батьківщину і створення національного осередку у Палестині. Ця декларація стала початком нової хвилі переселення.
У Палестині створюються єврейські політичні та військові організації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги націй мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї складали уже 18% населення Палестини.
До кінця 30-х років Англія сприяла їх переселенню. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея створення своєї держави. В Палестині виникають єврейські тіньові політичні структури — уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.
Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжобщинну боротьбу у Палестині.