Буты чи нэ буты?

Мужчины молчат, потому что руководствуются двумя принципами:
1. И так всё понятно, х*р ли тут говорить.
2. Х*р ли говорить, если нихера не понятно.

В рамках проекта «Клуб читателей» газета ВЗГЛЯД представляет текст Вадима Банита, который проанализировал выступление президента Украины Петра Порошенко и оценил уровень владения русским языком главы украинского государства.
С огромнейшим интересом, на одном дыхании прослушал получасовой спич и последующую значи­тельно более длительную пресс-конференцию президента Украины П. А. Порошенко.
Был впечатлен.
Прежде всего, чистотой и грамотностью русской речи пана «президента» (з мовленням украйынскою наявни в нього неабыяки проблемы, хоча й значно мэнши, ниж у пана Азирова).
Во-вторых (нэ по-перше, алэ насампэрэд) – глубочайшими познаниями в мировой литературе.
«Буты чы нэ буты?»
«Ту би ор нот ту би?»
Хоть один школьник из тысячи воспроизведет эту фразу?
Укажет, откуда она?
Кто автор?
Чем еще знаменит?
Не говорю о диких странах – России и прочих многих, – неспособных без указки из Вашингтона и ложку до рта донести. С ними все понятно – тупые изначально и есть тупые в итоге – ни на что, кроме запоминания виршей давно усопшего какого-то там Shakespeare, неспособных. А вот продвинутые потомки этого самого очень даже продвинулись – приписывают эти слова кому угодно, но не своему древнему соплеменнику.
ОТСЮДА https://news.yandex.ru/index.html?from=rubric&favid=2348

Питання в тому: бути чи не бути, Чи у думках шляхетніше страждати, Каміння й стріли долі навісної В собі тримати, чи, піднявши руки, Спинити море труднощів. Заснути І сном мерців сказати: ми скінчили Боління серця і мирські турботи, Що їх спадкує тіло. Це – потреба Здійснити бажане – померти, ні, заснути. Заснути і, можливо, бачить сни. Але ж які вони по смерті будуть, Коли, струсивши пил земний з чобіт, Одержимо жаданий відпочинок? Що створює трагедію з життя, Хто стерпить штурхани і кпини часу, І панську кривду, і героя зверхність, І муки ненависного кохання, Зневагу прав, законів уникання, Презирство клерків, глузування черні, Коли спокою можна досягнути, Зблиснувши лезом? Хто терпіти буде Тягар свого солоного життя, Коли б не страх, а що там після смерті? Країна невідома – та межа, Із-за якої вороття немає. Це змушує терпіти біди наші, Замість летіти до незнаних меж. Тож з нас сумління робить боягузів, А справжній колір вироку такий, Що хворобливість – млявих дум відбиток, А вчинки – вияв миті нетривкої. І значить все на світі – лиш омана, Що губить назву дії… Ти тепер, Офеліє, квіт ніжний, німфо, знаю, Мене в своїх молитвах пам’ятаєш.

Стій, серце, стій! Не бийся так шалено.
Вгамуйся, думко, не літай так буйно!
Не бий крильми в порожньому просторі.
Ти, музо винозора, не сліпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона.
Тобі я віддала усе, що мала,
Подай мені великую пораду.
Дивись: навколо нас великі перелоги,
І дикі пущі, і високі кручі,
І темні, тихі води. Подивись:
Шляхів нема, а тільки де-не-де
Поплутані стежинки йдуть на безвість.
Он люди — мало їх — орють ті перелоги,
Он з пущі ледве чутно стук сокири,
З високих круч луна орлиний клекіт,
Лиш тихі води все стоять мовчазно,
І тільки часом камінь з круч зірветься,
Впаде і кане в темних тихих водах,
Розійдеться і зникне круг тремтячий.
Скажи мені, пораднице надземна,
Куди мені податись у просторі?
Чи маю я здійняти срібло-злото
З своєї ліри і скувати рало,
А струнами сі крила прив'язати,
Щоб тінь не падала на вузьку борозну,
Зайняти постать поряд з тими людьми,
Орати переліг і сіяти, а потім —
А потім ждати жнив, та не для себе?
Чи, може, кинутись туди, у пущу,
І в диких нетрях пробивать дорогу
З сокирою в руках і з тонкою пилою,
Поки який гнилий, великий стовбур
Впаде й задавить серед темних хащів?
Чи, може, злинути орлицею високо,
Геть понад кручі, у простор безмежний,
Вхопити з хмари ясну блискавицю,
Зірвати з зірки золотий вінець
І запалати світлом опівночі?
А що, коли те світло миттю згасне,
Як метеор, і темрява чорніше,
Страшніше здасться, ніж була раніш?
А що, коли не стане в мене сили,
Вогонь обпалить крила, й я впаду,
Неначе камінь, що зірвався з кручі,
Туди, у темні води, в глибину,
В холодну тишу, і недовго буде
Тремтіти круг на площині води?
Мовчиш ти, горда музо! тільки очі
Спалахнули вогнем, барвисті крила
Широким помахом угору здійнялись
І сплеснули... О чарівнице, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!