Шановні, ви лише уявіть, як важко бути росіянином.
У тебе жахлива доля аутсайдера з манією. Все твоє життя складається із замкнутих циклів.
Спочатку за доброю російською традицію ти маєш вихвалятися фантазійним імперіалізмом, опорою для якого є пара вуличних нужників. Але ти хизуєшся цим: на голу дупу ти вішаєш дідів орден і уявляєш, що твій піструн більший за ядерну ракету, сховану під бункером царя. Це єдине, що тебе тримає. Але ж ти росіянин, ти повинен бути голим й босим, але величним. Ти найкращий з людей.
Ти роздуваєш щоки, пускаєш пафос і відчуваєш себе всеосяжним. У тебе є телевізор, сила, армія і Семенович (так, це колективна власність, думаєш ти). Майже бог.
А потім цей стан, як цвях вбитий у труну, проштрикується відчуттям обісраності. У тебе починаються проблеми з обличчям. Все, що ти казав, все, що тобі обіцяли, – не збулося і не збудеться ніколи.
«Киев за три дня»
«Мы в Херсоне навсегда»
«Вкусно и точка будет ещё лучше Мака»
«Запад вас бросит»
«Вам никогда не дадут танки»
«Санкции не сработают»
«Мы держим мир на газовой игле»
«Украина этой зимой замёрзнет и останется без канализации»
Все це змивається разом з вчорашніми пельменями у вкрадений унітаз. Тебе кинули. Тобі боляче, бо ти не розумієш, як це може бути. «Боги не мають бути скривджені! Вони! Вони… Вони… не ми?..»
Ось тут ти розумієш, що ти звичайне нікчемне посміховисько, розчавлене власною державою й українцями. Починаєш пити від відчаю. Чарка за чаркою. І на другій пляшці тобі знову хочеться хизуватися фантазійним імперіалізмом…
Чи є з цього вихід? Ні. Ти руський – з тобою пох. Доречі, що з хлєбалом?