Украинская поэзия

Валерий Гнатюк

З книги "Набат"
Діаспорі

Сидиш в Канаді – любиш Україну?
Та вчиш мене, хто більший патріот?
А ти сюди приїдь хоч на годину
І подивись на бідну сиротину
Та на украй зневірений народ.

Поглянь на тих, хто зрання до смеркання
Задарма в полі й шахтах спину гнуть,
На вчителя, що від недоїдання
Не має вчить ніякого бажання,
І на всіх тих, що роблять та не ймуть.

Поговори з умільцем-комерсантом,
Що під податків пресом аж хрипить,
На “волю” глянь, обіцяну “гарантом”,
На “демократію”, що чорним бантом
На шиї в кожного, стискаючи висить.

У вічі глянь голодного дитяти,
Поглянь на старість, кинуту всіма,
А потім запитай у депутата:
Хто винен в тім, що рідна наша хата
Уже нам не оселя, а тюрма?

На владу глянь, що дума лиш про себе,
Яку ніхто із нас не вибирав.
Для них нема Вітчизни, їм не треба;
Вони собі хапають зорі з неба
Ще й дивляться, щоб крихти я не взяв.

Ти патріот, земляк, ти українець?
Ти знаєш толк? Ну то мені скажи .
Приїдь і прикладись хоч на мізинець,
Покермануй, як розігнать звіринець,
Навести вдома лад допоможи.
Це дуже добре у “раю” сидіти
Та нас убогих піднімать на сміх,
А ти вернись і покажи як жити.
Та лиш вернулися під рідні віти
Краплинки з-поміж моря вас усіх.

В. Баранов "До українців"

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість — в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе каже і до кожного з вас — Говори!
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю "меншого брата"?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова…
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: "Воно тобі треба? . Стерпи! "
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна… .

"Вила - посестра", правда, скорее поэма, чем стихотворение, и без национализма, но очень сильная по энергетике

Василь Стус "Літопис Самовидця"